Дівчинка 1:   Ну ось, я ж говорила, що її ще немає. Вона постійно запізнюється.

Дівчинка 2:   Ну не сердься. Ти ж знаєш, що у нашої Катрусі завжди повно справ, і все вона хоче встигнути.

( Вбігає третя дівчинка )

Дівчинка 3:   Ой, дівчатка, ви вже тут… А я так поспішала.

Дівчинка 1:    Та ми бачимо, що й ніг під собою не чуєш.

Дівчинка 2:    Хіба ти не знаєш, Катрусю, що не можна запізнюватись? Сьогодні ж свято. Ми вшановуємо нашого поета Тараса Григоровича Шевченка.

Дівчинка 3:    Звичайно, знаю, але я щойно таку книжку читала!

Дівчинка 1:  Яку?

Дівчинка 2:  Розкажи.

Дівчинка 3:     Це надзвичайно чудова повість Степана Васильченка « У бур’янах». Ось послухайте…    

 ( виходять)         

( Входить Тарасик )

Тарасик:     І де ж ті залізні стовпи, що небо підпирають? Невже так далеко? Я ж і на могилу заліз, а воно і там село, і там село. Ні, мабуть, вони трохи далі. Ех, шкода, що сьогодні не дійшов. Нічого, завтра піду з Катрею. Вона до череди корів пожене, а я піду до залізних стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, що бачив залізні стовпи, що небо підпирають. 

 ( виходить )       

 ( Біля хати Григорія Шевченка. Родина зібралася вечеряти. Мати накриває на стіл. Входить сусідка)   

    Сусідка:    Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

Мати:     Та нам оце такий клопіт, що не до вечері. Хлопець десь дівся. Зранку як пішло, то оце й досі немає. Бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали. Як у воду впав!

Батько:      Догледіли!

Сусідка:      Нічого, знайдеться. Може, заснув де у бур’янах. Прокинеться – прийде.

Мати:       Ну й де б їй дітися, вражій дитині. Вечеряй, Катре, та підемо шукати знов.             

 ( Входить Тарасик )

Катря:   А ось і наш волоцюга!

Мати:    Де це ти був?Батько:  Де тебе носило досі?            

  ( Тарасик опустив голову, мовчить )

Батько:   Де ти був, питаю? Чому не кажеш?

Тарас:     Був у полі та заблудився.

Мати:      Бачили отаке?Катря:     Хто ж тебе привіз додому?

Тарас:     Чумаки.

Усі:         Хто?

Тарас:     Стрінувся з чумаками, питають:» Куди ідеш-мандруєш?» а я кажу: «В Кирилівку!» а вони й кажуть: «Це ти ідеш в Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо.» Та й посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти…

Батько:    Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

Мати:       І як воно згадало, що з Кирилівки?

Сусідка:   Я ж казала, що знайдеться. Такий лобатий не пропаде!

Мати:       Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти.               

 ( Тарасик сідає за стіл )

Сусідка:   Усі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряше вийде.

Батько:     Щось вийде. Розбіяка великий вийде, ось що! Ото чули про Кармелюка? А це другий буде такий.

Катря:       Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?

Тарас:       Я буду козаком, гайдамакою. Про них мені дідусь розказував.

Мати:        Оце завели проти ночі. Ходімо вже спати. Іди, козаче.             

        ( Виходять )     

  ( Входить Тарас-підліток з дідусем Іваном )

Тарас:   Діду, діду, розкажіть ще про гайдамаків.

Дід:  Як іду цими шляхами, так і згадую батька нашого Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, як я ще молодим був. Ненависні пани ляські задумали нашу землю загарбати, всіх людей на свою віру навернути, всіх нас окатоличити. Знущалися – і сказати не можна як! Не стерпів народ, пішов у гайдамаки – боронити свій край.

Тарас:      А що далі було , діду? Кажіть.

Дід:      У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом панів бити. Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка. Навіть жінки з рогачами в ліс до гайдамаків подалися.

Тарас:     А Гонту ви бачили?Дід  Ні, синку, Гонти не бачив. Та кажуть, вірним побратимом був Максимові. За Вкраїну життя віддав.

Тарас:     А потім?

Дід:  Що ж потім – зрадили гайдамаків. Цариця Катерина, її військо разом із шляхтою погубили гайдамаків. Гонту катували, язика йому одрізали, четвертували. Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах.

Тарас:         Жаль гайдамаків. Жаль.       

     ( Виходять)

 Ведучий 1: Ступаючи життєвими стежками малого Тараса, замислюєшся: Мабуть, доля вирішила  ще з дитинства провести майбутнього генія через усі можливі пекельні кола. 

Ведучий2:

 А тиха доля, доленька Тараса                

   В вінку терновім, боса на снігу…                

   Втирала сльози, зронені завчасно,                 

  Співала люлі ще у сповитку.                 

  І проводжала маму Катрю в вічність,                  

 Разом з Тарасом                   

 Свічку їй несла.                  

 Тихенько в буряні писала вірші                    

І малювала мрії крадькома.

 Ведучий1:

 Ще з ним ходила тих стовпів шукати,                

   Що небо підпирають,                 

  Та дарма.                   

 Нема стовпів.                 

   Лише дуби на чатах,                   

 Бо світ цей тлінь…                  

  Одна душа жива!  

 Ведучий2: Руки і душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть в душі дивнії квіти: радість і сльози цвітуть лілеями білими, маком червоним, рожевими мріями   ( Тарас сидить і малює )

Тарас: 

 Мені тринадцятий минало,        

   Я пас ягнята за селом.          

 Чи то так сонечко сіяло,          

  Чи так мені чого було?           

 Мені так любо, любо стало,            

 Неначе в Бога…

Як прийде Оксана, скажу їй: « Ти моя зіронька.»        

    ( Входить Оксана )

Ось іди , Оксаночко , сюди, щось скажу тобі.

Оксана: Ну що?

Тарас:   Та йди ближче.

Оксана: Та й звідси почую.

Тарас:   Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана: А чого? Не помирилися?

Тарас:   Ні, не те. Буду учитися на маляра.

Оксана: О! підеш на маляра?

Тарас:   Років за два буду маляром!

Оксана: А що це таке маляр?

Тарас:   Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево, схотів – хату, а схотів – козака

Оксана: Ти бач! Он воно що!

Тарас:   зароблю грошей, поставлю хату з віконцями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінками. А ще тебе змалюю і дивитимусь на тебе.

Оксана: Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас:   А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?

Оксана: Ну то й що?

Тарас:   Зіронька – то це ти!  

Оксана: Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас:   Гарна ти! Немає кращої за тебе!

Оксана: На всю Кирилівку?

Тарас:   І на всю Кирилівку, і на весь білий світ.      

   ( Виходять. Входить Яринка. Тарас повертається, тихенько підходить ззаду і лякає її )

Ярина:  Ой, капосний, злякав! (ніби б’є його). Ось тобі, ось тобі, щоб не був таким. Оце забігла до тебе. На ось тобі свитку. Полатанаю.

Тарас:   Гей, як гарно полатана. Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш.

Ярина:   І це ось тобі ( дає хліб, глечик з молоком). Пообідаєш, а закусиш цими яблуками.

Тарас:    Ой, які гарні! Певно, смачні! Чиї це? У нас таких немає.  (кусає ) Ой, добре! На, покуштуй.

Ярина : Не треба. Я ще їстиму такі.

Тарас:   А де ж ти їх візьмеш?

Ярина : Оксанка дасть.

Тарас:   Оксанка? Коваленкова?

Ярина:  Ой! Ми з нею корів пасемо.

Тарас:   То це Оксанчині яблука?

Ярина:  Угу. Тільки ти не скажеш їй? Кажи – не скажеш? Вона дала для тебе і просила…

Тарас:    Мовчати?

Ярина:   Атож.