Літературне свято
« Я вибрала Долю собі сама…»
На сцені стіл, покритий вишитим рушником. На ньому - книги, у вазі – живі квіти. За столом – учениця в образі Ліни Костенко.
Ліна Костенко:
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
Із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
І свобода – очима неволі.
Ведучий 1 :
Ліна Василівна Костенко. Поет, філософ, безстрашний, самобутньо і напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. Її талант, її поетичний геній, незважаючи на всі катаклізми і катастрофи, гоніння і замовчування, був і залишається могутнім незламним деревом, олімпом сучасної поетичної думки.
Ведучий 2:
Є поети – законодавці літературних мод і погод у літературі, що стають своєрідними творчими каталізаторами для всіх своїх колег.
Ведучий 3:
Є поети – суворі ревнителі національних традицій і є поети – духовні лідери і духовні донори для всієї культури, оскільки значення їх виходить далеко за суто літературні рамки.
Ведучий 4:
Мало кому пощастить поєднати в своїй особі всі ці риси. Ліна Костенко – еталон такого, абсолютно унікального, поєднання.
Ліна Костенко:
Наснився мені чудернацький базар:
Під небом, у чистому полі,
Для різних людей,
Для щедрих і скнар
Продавалися різні долі.
Одні були царівен не гірш,
А другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі долю за гріш,
А хто – і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив,
Дехто платив сумлінням.
Дехто золотом золотим,
А дехто – вельми сумнівним.
Долі – ворожки, тасуючи дні,
До покупців горнулись.
Долі самі набивались мені,
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
Душею покликала очі.
Доля:
Ти все одно не візьмеш мене…
Ліна Костенко: А може, візьму?
Доля:
Ти собі затям…
За мене треба платити життям,
А я принесу тобі горе.
Ліна Костенко:
То хто ж ти така?
Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?
Доля:
Поезія – рідна сестра моя.
Правда людська – наша мати.
Ліна Костенко:
І я прийняла її, як закон.
І диво велике сталось:
Минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама,
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці.
Ведучий 1:
У часи її вимушеного мовчання на роль перших скрипок у нашій поезії виходили різні постаті, але її місце в літературі все одно було не зайнятим.
Ведучий 2:
Ліну Костенко офіційні ідеологи звинувачували у найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.
Читець:
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
Із них почав і ними ж завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
(Інтерв’ю кореспондента літературного часопису у доньки Ліни Костенко).
Кореспондент:
Оксано! Що Ви особисто – як донька Ліни Василівни і як відома поетеса Оксана Пахльовська - можете сказати про маму як про поета і як про людину?
Оксана:
Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих руках розбив на уламки цілісний і чистий кристал української культури. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. Усі ці роки мама здавалася мені хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України.» Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалася пам'ять, вбивана десятиліттями і століттями. А мама – мужня і вольова людина, яка не схиляється ні перед ким і ні перед чим. З цього приводу хочу прочитати одну з маминих поезій, в якій вона говорить сама за себе:
Я в людей не проситиму сили,
Я нічого в житті не просила,
Як не просять гранітні схили,
Щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
В кожне слово, почуте від мене,
В кожний погляд очей моїх сірих,
В кожну ласку рук не студених.
Ведучий 3:
Що ж так хвилювало в той час Ліну Костенко? Які пекельні муки терзали й мучили її вразливу поетичну душу?
Читець:
Поезія згубила камертон,
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон і обертон,
І перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон,
Перецвіла, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
Скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
Од часнику, політики й гудрону.
І з правдою розлучені слова
Кудись біжать по сірому перону.
(Входить Муза).
Ліна Костенко:
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
І мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
Твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду , здалеку,
Така одна – однісінька вночі!
Де ти була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
Знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
Муза:
Не треба думати мізерно. Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно, У грунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород: Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина.
Ведучий 4:
Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. Її поезія була криком протесту.
Ліна Костенко:
Покромсали життя моє на частки,
На тьмяну січку слів і суєти.
А серце виривається із пастки –
У нетрі дум, під небо самоти.
У мовчазливу готику тополі,
В труда одухотворену грозу.
Я трохи звір. Не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Ви думали – поет
Ні за холодну воду
Сидить собі поет
Пописує «стишка»
Поети – це біографи народу
А в нього біографія тяжка.
Ведучий 1.
Мудрими людьми мовлено, що нація як така не існує без пасіонаріїв, безкомпромісних носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу . слава Богу, у нас є такий цвіт.
Ведучий 2.
Ліна Костенко. Ця жінка завжди була і є сама собою. Вона пише, як думає, - так і живе. Слово – вчинок. Життя – як слово.
Читці виконують уривки з «Летючих катренів»:
Який лишаєм слід?
Хто пам'ять змив, як дощик акварельку7
Все менше рук
Що вміють сіять хліб
Все більше рук
Що тягнуть все у пельку.
- Ми – атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
Ні небес
Так і живем
Од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо –
АЕС.
- Хто в нашу долю тільки не втручався
В яких тенетах тільки не б’ємось
Духовний Чорнобиль давно вже почався
А ми іще тільки його боїмось.
Пишались зробленим
Прогрес любили над усе
Летить лелека над Чорнобилем
Нікому діток не несе.
Не дебіли
Але чому так душі сплять?
Тоді овації гриміли
Тепер овації гримлять.
Ведучий 3:
Уся творчість Ліни Василівни – туга за ідеалом, за ідеалами, сором за поганьблену, знецінену, розтоптану людину, знівечену природу, зраджені національні цінності і замулені споконвічні джерела духовності.
Ведучий 4:
З повним моральним правом Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстоку правду про них самих і про те, у якому суспільстві вони живуть. Це діє , як гіркі ліки ,і змушує замислитись над своєю громадянською позицією.
Читці:
Півні кричать у мегафони мальв –
Аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю, зроду ти не мав
Нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
Жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із грунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови –
Сім тучних, але більше товщих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
Ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово!
Вже тобі труну
Не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
З твоїх принижень =
Не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюским,
Хоч слала доля чорні килими –
То од Вілюйська до Холуйська,
То з Києва до Колими.
З усіх трибун = аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
Як сам диявол – той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!
Шматок землі,
Ти звешся Україною,
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
«Заворожи мене, волхве!
Заворожи мене, волхве…»
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях.
Респектабельні пілігрими
В комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченківських місцях.
Вербують верби у монографії,
Вивчають біо – і гео – графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафило
Пройти стежками його долі?
Давайте чесно,
Не кнопки ж ми і не педалі.
Що писав би Шевченко
В тридцять третьому,
В тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках.
Загартований, заґратований,
Прикиданий землею, снігом, кременем,
Досі був би
Реа
білі
тований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
То який же в біса я поет?!
…Я скоро буду виходити на вулиці Києва
З траурною пов’язкою на рукаві –
Умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною –
Універмаг, ресторан, фабрика,
Хліб український,
Телебачення теж українське
На горілчаній етикетці –
Експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім’я вже ж вольна і нова,
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
Та все питає, і на смертнім ложі, -
А де ж те Слово, що його Тарас
Коло людей поставив на сторожі?!
Душа здригнеться і в астралі
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі
А України наче й не було?!
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
Де біла – біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід і баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
І вишні чорноокі стоять до холодів,
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
І стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки,
А потім довго – довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
А в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами,
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
Мій добрий ліс
Моя любове
Тепер ти тільки мої сни
І листя різьблене дубове
І крона царствена сосни.
Я вам цей борг ніколи не залишу,
Ви й так уже, як прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову.
І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
Якою мій народ мене благословив.
Ведучий 1:
Золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою – природою.
Ведучий 2:
Це особливо ніжна струна її поетичної ліри, напоєної Любов’ю до всього, що живе під небом рідної України.
Читці:
-
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
Чому верба, від крапель кришталева,
Мені сказала:»Здрастуй!» - крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
-
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
На білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
Дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
У просвіт хмар показує кіно,
І десь на пні під сивою сосною
Ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають не злісно,
Колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я зможу і з людьми.
-
Після дощів смарагдова діброва,
На білій ріні річка говірлива.
І смужка сонця тонко пурпурова
Далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
І над стареньким комином лелека
Після дощу просушує крило.
-
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
Торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! –
По самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
Ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
Тобі над полем в небі напишу.
-
Вже в стільниках стерні немає меду сонця.
І дика груша журиться : одна.
Лиш клаптики червоного суконця
Шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста…
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум’я із листям
До ночі сумно слухають сади…
-
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава,
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
Ведучий 3:
Симфонія кохання у творчій палітрі поетеси – ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найсокровеннішого в душі автора.
Ведучий 4:
Читаючи її вірші про кохання, ми ніби поринаємо в дивовижний світ високих почуттів – святих і чистих, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм Ліни Костенко, а й високістю її духу та мудрістю.
Читці:
-
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!
-
Надумано, негадано
Забігла в глухомань,
Де сосни пахнуть ладаном
В кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
Аж холодно джмелю.
А я тебе,
А я тебе,
А я тебе люблю!
Ловлю твоє проміння
Крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
До стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
І вже без вороття, -
Я п’яна, п’яна, п’яна
На все своє життя!
-
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
- Лейтмотив щастя
Мені страшно признатися: я щаслива,
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива –
Землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
Хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачено мито
За всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки,
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: «Хвилино, спинись!»
Хвилино, будь! Лише не хвилиною,
А цілим життям – хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
Туди…ну, звідки…Тоді вже що ж…
5.
Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались!
І жодного разу – вдруге.
Скільки років кохаю,
А закохуюсь в тебе щодня.
6.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
Важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
І від любові тьмарився їм світ,
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш – тільки до воріт.
Атам, а там… Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ведучий 1:
Коли поет вивершується над самим собою? Мабуть, тоді, коли його слова стають чимось більшим, аніж просто слова.
Ведучий 2:
Коли його устами , устами однієї людини , мовить увесь рід, увесь народ.
Ведучий 3:
Ліно Василівно! Ви красива, мудра, мужня, талановита жінка з вічною таємницею в очах…
Ведучий 4:
Ваша поезія – величний Храм, і слово Ваше для нас – духовний меч. Навертайте і далі нас у свою віру.
Ліна Костенко:
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все – таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
Що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки.
Душа не створить бутафорський плід.
( Звучить запис: Ліна Костенко читає поезії).
| 